Є в історії українського народу могутній і прекрасний період: це — запорізьке козацтво. Про нього написано немало цікавих творів, і один з найкращих — повість Н. В. Гоголя “Тарас Бульба”, над якою письменник працював майже десять років. Зображуючи героїчну боротьбу українців за своє національне звільнення, автор показує долі героїв в єдності з народним рухом. Це були кращі люди свого часу і вірні сини України, міцні духом, багаті розумом і глибоким патріотичним почуттям. Серед вільного суспільства запорожців-багатирів центральне місце в повісті займають образи старого козака Тараса Бульбы і двох його синів — Остапа і Андрія, дуже несхожих ні внутрішньо, ні по своїх характерах. Думаю, що саме цей контраст допомагає Гоголеві краще намалювати козацьку дійсність, змусити нас, читачів, замислитися над власним характером і вчинками.
Уперше ми зустрічаємося з Остапом і Андрієм на їх рідному батьківському дворі. Спочатку нас може більше притягати образ Андрія, оскільки порівняно з суворим Остапом він чутливіший, ніжніший. Навіть мати сильніше жаліє і любить саме його. І ось із сторінок повести виникає історія життя кожного, і наше відношення поступово змінюється. Ми розуміємо, що загальні у братів лише молодість, їх “свіжість, рослість, могутня тілесна краса”, яка уразила навіть батька. Сам же Тарас зумів прищепити синам інтерес до козацького життя, виховати в них хоробрість, спритність.
Але ці якості характеру у братах зовсім різні: хоча Андрій і відрізнявся у бурсі сміливістю, але вона завжди призводила до лиха. У нім з’єдналися завзятість і удавана мужність : він умів вивертатися, хитрувати, навіть благати пощади. Зовсім інший — Остап, який ще з бурси виділявся ясним розумом і міцною волею. Чесний і хоробрий, він з’являється перед нами відданим товаришем: “Він був добрий такою мірою, в який можна було бути з таким характером і в тодішній час”.
Як тільки юнаки потрапляють в Запорізьку Січ, відразу ж отримують добру репутацію у козаків: обоє спритні, обоє сміливі воїни. Але і тут їх хоробрість не однакова : Остап — спокійний і завжди упевнений в собі; за розумну хоробрість козаки цінують його і недаремно вибирають отаманом куреня після загибелі Бородатого. А ось хоробрість Андрія виявляється безздравомыслящей і безцільною; він мало замислюється над тим, за що кидається у бій.
Остап твердо знає, заради чого він живе, веде боротьбу; його надихає безмежна любов до рідної землі і товаришів, ненависть до ворогів і прагнення захищати батьківщину. Ось що робить Остапа справжнім героєм! У Андрія ж немає щирої любові до батьківщини і друзів, і тому сліпа любов до дочки ворога швидко перетворює його на зрадника. Він забуває святі почуття вірності батьківщині і суспільству : “А що мені батько, товариші, батьківщина! … немає у мене нікого!”. І ось коштує він, боязкий, нікчемний, перед судом свого батька. Ганебним було його життя, ганебне і його смерть… і тут же ми бачимо Остапа в останній печені бою, після якого він попадається в полон. Терплячи нелюдські страждання, він навіть не простогнав; гідною і величною була його смерть.
Прочитавши повість, я замислився над тим, як власні ідеали і мета людини позначаються на її долі. Перед нами два брати, сини одних батьків, одна земля. Але наскільки вони різні, оскільки різні в них святині! Ми переконуємося, що лише щира любов до батьківщини, чесне служіння їй звеличує людину, а підступність і легкодухість робить її нікчемною. Я упевнений, що, як і мене, кожного читача захоплює образ Остапа, заряджає прагненням бути схожим на нього. Андрій же, окрім відрази, нічого в серці не викликає; і ми розуміємо, що він — лише принизливе виключення з численної армії українських синів — захисників нашої знаменитої України.
Два брати повинні стати ворогами. Обоє гинуть, один — від рук ворогів, інший — від руки батька. Не можна назвати одного красивим, іншого — поганим. Гоголь дав національний характер в розвитку, показав людей, дійсно властивим різним історичним епохам.
Leave a Reply