Якось моя класна керівниця, Ірина Вікторівна, провела вільний урок. Вона поставила нам завдання: охарактеризувати свого друга-однокласника.
Я дружу з Алешкой, він дійсно надійний і відданий друг. Поки говорили інші однокласники, я дивився на Алешку і думав, що і як скажу. У такі моменти чомусь важко підбирати слова, що точно виражають почуття. Підійшла моя черга, і я, як на духу, виклав усе, і звідки потрібні слова-то взялися! Я залишився задоволений і почав чекати, якої ж думки про мене мій друг.
Алешка починав похнюпившись, а потім дивився мені в очі. І що ви думаєте він сказав? Спочатку усе було просто прекрасно, а потім він перейшов на мої недоліки: я завжди спізнююся, часто щось обіцяю зробити, а виконую половину обіцяного, іноді розсіяний і неуважний. Мене кинуло у фарбу. Ось так друг! Усі однокласники дивилися на мене, а я згорав від сорому. Я моторошно образився на Алешку. Не друг він мені, раз так зганьбив!
На змінах і після занять я не розмовляв з Алешкой. Вже удома, увечері, я подумав, адже правду він сказав, не збрехав ні в чому: я намагаюся не спізнюватися, тільки коли йдемо з ним на риболовлю; обіцяю зробити що-небудь, щоб бути незамінним, і, найчастіше, бракує часу; часто замислююся і відповідаю на питання невлад. Мені стало соромно другий раз.
З Алешкой я помирився в цей же вечір. А тепер-то постійно контролюю себе: слова, поведінка, навіть ходу. Допомогла мені правда Алешки.
Так хто ж такий справжній друг? Той, хто тобі постійно піддакує, лестить, або той, хто бачить твої недоліки і, не боячись образи, говорить про це?
Leave a Reply