«Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши упоперек»

(По роману Р. Брэдбері «451° за Фаренгейтом»)

Любов до людини, ненависть до усього нього ворожому — до того, що заважає людині бути гідним цього гордого звання, — така рушійна сила творчості Р. Брэдбери. Ця нероздільна «любов-ненависть» допомогла йому створити, можливо, найсильніший з нескінченної безлічі написаних в нашому столітті романів-попереджень — «451° за Фаренгейтом», книгу, що принесла авторові всесвітню популярність.

Професія головного героя роману Гая Монтэга — пожежник, але пожежник, озброєний не брандспойтом з водою, а вогнеметом з гасом. Він не гасить, а розпалює пожежі. Дійсно, так траплялося не раз: те, що покликаний рятувати людей, допомагати їм, робити життя щасливіше, несподівано обертається проти них, починає давити, пригноблювати, погрожувати, нарешті, вбивати. Щось подібне відбувається зараз і із західною культурою, яка переходить, — іноді невловимо — в контркультуру, в масскульт, в кич, в щось таке, що із справжньою культурою нічого спільного не має, хоча частенько продовжує вбиратися в колишній одяг. Але ж і пожежники з роману упевнені, що сенс їх професії завжди полягає в тому, щоб по сигналу пожежної тривоги мчатися і спалювати крамольні томи разом з будинками, а то і власниками.

Зображене Брэдбери суспільство не лише вбиває книги і людей, так би мовити, фізично. Воно передусім вбиває душі… Скільки їх таких, як Мілдред, істот з людиноподібною оболонкою, з якої, проте, витрушене усе людське. Коли залишки душі, проблиски совісті прокидаються, Мілдред, навіть чітко не усвідомлюючи, що вона робить, намагається накласти на себе руки, а її подруги, такі ж нещасні жертви масскульта, плачуть, почувши декілька віршованих рядків. Але це поривши на мить — у них процес духовного розпаду зайшов занадто далеко. Вони, по суті, мертві.

А хіба залишилося що-небудь людське у банді регочучих підлітків на автомашинах, які, углядівши самотнього перехожого, тут же вирішують: «Сшибем його!» Вони розважаються. Так, як учили їх «педагоги», спалюючі книги…

Але Брэдбери не був би прогресивним письменником, якби обмежився тільки попередженнями і лякаючими сценами. У усіх його творах завжди є присутніми герої, які виступають проти. Чудові антиконформістські слова Хуана Рамоса Хименеса : «Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши упоперек», що стали епіграфом до роману, можна поставити епіграфом і до усієї творчості американського фантаста. Не лише в серці головного героя роману «451° за Фаренгейтом», але і читача гострим болем відгукнеться епізод з жінкою, яка сама підпалила себе разом з бібліотекою. Недаремно в романі цитуються слова живцем спаленого інквізицією єретика шістнадцятого століття : «Ми запалимо сьогодні в Англії таку свічку, яку, я вірю, їм не погасити ніколи».

Упоперек пише і юна Кларисса, що роз’ятрила душу Монтэга, дівчина, яку цікавить не те, як робиться що-небудь, а для чого і чому. Ось вже і потомствений пожежник Монтэг ховає за пазуху напівобгорілі томи, як вірянин — гинучі святині. А коли Монтэг біжить з міста, його зустрічають бродяги у вогнищ — інтелігенти, письменники, учителі. Кожен з них вивчив напам’ять яке-небудь велике творіння минулого. Вони вірять, що настане час, коли усі скарби людської думки, які злі сили так ретельно намагалися спопелити, знову відродяться, збережені цією живою бібліотекою. Суспільство, що спалює книги, не може, не має морального права на існування, і автор засуджує його до вищої міри покарання. З ревом проносяться атомні бомбар-дировщики, і всепожираюче полум’я, ще жорстокіше, ніж те, яке знищувало книги, злизує з лиця землі похмуре місто. Вогняною смертю страчує Монтэг брандмейстера Битти, цинічного ідеолога суспільства спалених книг. Щоб виправдати свій погляд на майбутнє, письменник говорить про потенційні загрози, що підстерігають нас.

У романі «451º за Фаренгейтом» я знайшла безліч похмурих, приголомшливих душу картин, але дивно: закрила його без важкого осаду, навпаки, в нім є щось світле, навіть сонячне, таке, що нагадує посмішку рудого, чубатого, веснянкуватого хлопченяти. Це сталося тому, що крізь рядки пробивається оптимізм автора, його віра в кінцеву урочистість розуму, в те, що усі створені людиною чудеса і дивина будуть передані далі — від покоління до покоління, і так без кінця. У своєму романі Брэдбери переконує нас в тому, що людство зможе впоратися з будь-якими труднощами, що воно не лише виживе, але і зможе стати щасливим. І так хочеться в це вірити!

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*