Ви тут: Головна > Твори з української літератури > Уміння зберегти власну гідність — важлива риса характеру людини (за оповіданням В. Дрозда «Кінь Шептало»)

Уміння зберегти власну гідність — важлива риса характеру людини (за оповіданням В. Дрозда «Кінь Шептало»)

Гідність — це риса характеру, яку в людині знищити неможливо. Втративши гідність, людина перестає бути Людиною. Вона перетворюється на суспільну істоту, яка сліпо виконує команди господаря, яка не має особистої думки або боїться її висловити. Людина без гідності намагатиметься приховати свою індивідуальність, боятиметься вирізнятися із суцільної сірої маси таких же суспільних істот, як вона сама. З часом вона взагалі втратить свою особливість, несхожість, неповторність і перетвориться на звичайний гвинтик, яких у суспільному механізмі сотні тисяч, мільйони.Проблеми гідності людини в незвичній, нетрадиційній формі зображує Во­лодимир Дрозд у своєму оповіданні «Кінь Шептало». Незвичність полягає у тому, що проблеми людського характеру, особистості постають у свідомості коня, а не людини. Чому коня? Мені здається, що відповідь на це питання проста і за­кономірна. Я дуже люблю тварин, але чи знає хто тварину, яка б перевершила коня своєю грацією, шляхетністю, витонченістю? Оксамитово-бездонні очі цієї благородної істоти світяться розумом. Горда постава неначе вказує на божественне походження, бо лише Бог може створити таку досконалість.

Дивне ім’я головного героя — це також не випадковість, воно символічне. Кінь постійно веде бесіду зі своїм сумлінням, але цієї розмови ніхто не чує. Душа його не має спокою, бо терзають її суперечності. З одного боку, він не хоче бути таким, як усі, а лез іншого — протистояти сірій бездумній масі він один не може. «Супроти вітру довго не побіжиш, і розумніше до часу прикинутися, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки».Шептало пам’ятав, що він походив зі шляхетного роду циркових артистів, життя яких було освітлене промінням слави. Білий красень тримався осторонь табуна, він навіть відмовлявся пити воду разом зі спітнілими гнідими, сірими, перистими, вороними. «Я інакший, ніж вони…» — нагадував він собі. Йому зда­валося, що навіть конюх Степан ставився до нього по-особливому. Але іноді він бував дуже злий і міг ударити навіть Шептала. У такі хвилини «білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко», бо його зневажали.

Одного дня, після удару батогом, Шептало, сам того не розуміючи, втікає на волю. Біля річки «Шептало шурхнув у глибінь і поплив». З води він вийшов абсолютно білий. Але кінь настільки звик вдавати із себе підкореного, що, опинившись на волі, розгубився і навіть перелякався омріяної свободи. Він не знав, що робити з тією волею, тому вирішив, що «краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким… Головне, щоб він, Шептало знав про свою білизну». Щоб знову стати таким, як усі, кінь викачався у грязюці і повернувся до стайні.

Кожна людина рано чи пізно постає перед вибором: залишатися самою собою чи стати такою, як усі, тобто втратити свою індивідуальність. Таке рішення прийняти складно. У таку хвилину варто пригадати білого красеня Шептала. Можливо, його досвід нам знадобиться.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар