Ви тут: Головна > Довженко Олександр > «Україна в огні» скорочено ч2

«Україна в огні» скорочено ч2

Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише «загинулі та вцілілі». Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. «Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації…»

Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: «Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!» Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча…» Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного.

Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: «Партизани!» А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини.

Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. «..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…»

Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові»? І сказала, що пам’ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш.

Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.

Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом. І додала, що у неї інша вдача — вона м’яка, не войовнича, зло в ній не тримається, вона все прощає. І подруги розійшлися своїми дорогами.

Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І «багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські».

«Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости.

Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.

Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай».

Літній селянин ДемидБесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. «Плач і відчай ».

Розлютований Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній Армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вийдуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: «Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?» Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: «Україна, щоб ти знав — це ваша судьба. Поки горить як свічка — Гітлер дихає, потухне — витягне Гітлер ноги і ви з ним».

Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли селянинові накинули петлю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу — наскочили партизани і врятували його.

Запорожці двома загонами переслідували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не ті партизани, що на початку війни. Усі випадкові, в’ялі, зайві люди відійшли, залишилися лише наймужніші, які шлях до перемоги вбачали у жорстокій помсті. Вже й поліцаї стали тікати в партизани, сільські старости таємно допомагали народним месникам.

Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дітей, жінок, ніщо не допомагало. Ламалися його грандіозні плани і втікала з—під ніг земля, яку «можна їсти».

Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копіював його рухи. Це був його ідеал. Полковник писав фюрерові листи з проектами впорядкування Східної Німеччини. Саме йому належала ідея модернізованих фабрик смерті. За це він одержав рицарський залізний хрест з дубовим вінком і полюбив фюрера ще палкіше. Фон Крауз уже не ліберальничав з селянами—старостами, а творив зони пустель, мертві зони. Але нічого не допомагало. І він зрозумів, що це кінець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком і кожною людиною.

Запорожці йому вже снилися. А розплатою за німецький хворобливий сон були тяжкі муки у вогні українських дітей.

Отак з вогнем і мечем метався кат українськими просторами, поки нарешті не потрапив у полон. І постав перед запорожцями та партизанами у всій своїй жалюгідності, не героєм, а злочинцем. Збагнув усю трагедію «фатерлянду». Пробував виправдовуватися, але Лаврін Запорожець його не став слухати. Він лише сказав, що не врахували фашисти в своїх планах дружби народів і мужності захисників вітчизни. Так загинув Крауз.

Знову в село входили передові загони. Люди вилазили з ям і погребів, питаючи, доки так буде тривати, чи буде їм порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався на Мину Товченика за таке питання (бо саме він про це спитав), і став його допитувати, що він зробив, де і як воював. І сказав, ідо поки вони кров проливали, такі, як він, з німцями землю ділили та з жінками розважалися. Згадав і про свою жінку, кажучи: «Отака й моя баба десь у Вінниці зосталась. З німцями… От, їй—богу, заберу Вінницю, голову одрубаю!» Ці слова почув Кравчина і сказав своєму бійцеві: «Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? …Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками—фашистами, вітчизняну, спільну, велику перемогу. І другу перемогу свою малу — над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштане, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки». І, немов бачачи цю перемогу зовсім близько перед собою як дорогу свою кохану, Кравчина посміхнувся. За ним посміхнулися всі люди, що зібралися тут, а стара Бесарабиха тихо сказала до Сіроштана:« Прощати треба один одному більше та співчувати…» Сіроштан стояв, ніби маленький і беззбройний, перед старою жінкою—матір’ю, яка винесла стільки горя. Він задумався над своїм життям — чи правильно він усе зрозумів у ньому?

Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Побачивши, що після короткого перепочинку ворог знову пішов в атаку, він метнувся до бліндажа і став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не відступати ні на крок. Такий наказ одержав і Іван Запорожець.

Грім і гуркіт потрясали все. Земля здригалася під тягарем залізного потоку. Колони танків, обсаджені десантниками, йшли одна за одною. «Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки». Здавалося, що перемога близько. Але з—за річки вже йшли свіжі німецькі сили в обхід артилерії. Найбільш швидких, гарячих і безстрашних Кравчина послав до річки. «Найпрекрасніша з усіх плинучих річок» була каламутна й кривава, по ній пливли трупи й інші останки страждань. Від снарядів і бомб губився увесь риб’ячий рід, і пташиний, і звіриний. «Такий страшний був світу бою. Одна лише людина могла витерпіти бій…»

Сім раз сходилися бійці з противником і відбивали його. Тридцять шість ворожих танків палало на полі. А ворожих трупів і не злічити. Але німці знову пішли в атаку. Одинадцять разів відбивав атаки Кравчина. Дванадцятий наступ був танковий.

Спочатку Кравчина дав команду знищити десант, потім припинив вогонь, щоб дати можливість танкам підійти ближче. Німці були спантеличені, артилеристи стали розстрілювати їх майже впритул. Із палаючих танків вистрибували фашисти.

Раптом з неба посипалися тисячі німецьких листівок з отруйною брехнею, де правда так тонко була змішана з брехнею, що її й не помітиш. Ніхто з воїнів, гидуючи, не став піднімати листівок, у яких стояло питання «За що воюєте, за що вмираєте?» Але Кравчина наказав підняти папірці і подумати над питанням: «Так за що ж вони вмирають?» І вирішив сам відповісти людям, можливо, перед їхнім останнім боєм ужитті. І сказав: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,— за Батьківщину».

Бійців залишилося мало. Вони обнялися і заплакали, а тоді пішли відбивати тринадцяту атаку. Це була психічна атака, адже німецьке командування наказало своїм солдатам роздягтися, випити горілки, настояної на особливому німецькому зіллі, і йти в бій голими з реготом і співами грізних пісень. Снарядів в артилеристів було обмаль, тому Запорожець наказав підпустити ворогів ближче. Командир крикнув: «Вогонь»! Перші лави напівбожевільних німців були пошматовані, але йшли другі, треті. Не були ці солдати хоробрими чи дужими, вони сліпо виконували наказ. А ще дуже прагнули землі, обіцяної фюрером. І знайшли в українській землі свою могилу.

Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистріляли всі набої і полягали спати навіки—віків. «Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами… Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм…»

Танки пішли на батарею Сіроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що їх закидали мінами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спробував підбадьорити Сіроштана жартом. І наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тоді Сіроштан обв’язався мінами і пішов на ворожий танк.

На третій батареї поранені бійці заряджали гармату втрьох — бо у них було лише неповних три руки. Закінчилися снаряди, і ворожі танки почали «утюжити» окопи. Бійці кидалися під танки з мінами, а фашисти, дивлячись у свої записники, кричали їм здаватися.

Нерівна боротьба закінчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу. Окупанти вже протверезіли і їх охопив страх. Вони побігли назад і скотилися в річку. Та до бою вступали нові ворожі сили і навалилися на полк Запорожця. «…Розпочався небачений по пристрасті удару новий шалений бій. …Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вер-нигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».

Молодий жорстокий німецький генерал вирішив затиснути полк у залізні лещата, а потім знищити поранених і полонених. Кравчина здогадався про маневр противника і наказав бійцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе і пробили німецький вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким порушенням правил війни і ледве встиг вистрибнути у вікно. Але дивізія його в паніці тікала від пострілів «катюш». Один із їхніх пострілів знищив залишки дивізії разом із генералом. Партизани довершили справу.

Роман Запорожець з батьком в’їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали «ура» і плакали від радості.

Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і весело дякували.

Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. «Це був він і не він… Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне». Василь теж був вражений її зміною і сказав: «Яка ти красива!» — гладячи її сиву голову.

До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія… Стали укупі коло печища і заспівали улюблену материну пісню:

Ой піду я до роду гуляти,
Та ж у мене увесь рід багатий…

Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар