Ви тут: Головна > Багряний Іван > «Тигролови» скорочено ч3

«Тигролови» скорочено ч3

Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки, де чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в траві — дві туші. Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила брата.

Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пантери, рисі чи тигра.

Золоті арабески

На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов. Стали «лучити» рибу.

До байди (човна) прив’язали жаровню, розвели на ній вогнище і поїхали вночі по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина, вона влучно її забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя.

Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався своєю чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».

Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!

«То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ сьомий

Над Голубою паддю, над ліловими горами і буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин—росинок мерехтіли на всьому навколо.

Наталка стояла на кладці з рушницею й напружено пильнувала величезного тайменя, який жив тут між кам’яними брилами. Вполювати його було дуже важко — такий хитрий та обережний.

«Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем таймень…

Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах її бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання,— сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями».

У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А Григорій сидів серед подвір’я, милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дівчина нагадувала йому врубелівську Царівну—Лебідь. Хлопцем володіло дивне почуття: він увесь ніби розчинився в природі, став часткою цього «первісного, незайманого, напівказкового світу».

І раптом — страшенний гуркіт і свист над головою. «Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти сонця, потворища». Вісім чотиримоторних літаків летіли низько, похитуючи крилами, видно, щось шукали. Собаки заскавуліли і розбіглись. І в Григорія серце стислося від тривожних передчуттів. Він термосив чуба, хмурив брови і дивився в небо, мов загіпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою.

Тунгус Пятро Дядоров

Того ж дня до табору завітав ще один несподіваний гість. Його квадратне косооке обличчя розпливалося в широку радісну посмішку. Це був добрий знайомий Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї.

Старий Сірко став розпитувати його про життя, спитав, чому це він не пантує. Пятро зітхнув і сказав, що не може зараз займатися мисливством, бо великий начальник, який «много і шибко кричав», примусив усіх шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За десять днів мисливець пройшов уже сотні кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали тепер його панти. Тунгусові поспівчували, запросили пообідати, переночувати, але він відмовився і пішов собі далі.

Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить цьому «золотому чоловікові». Взяв собі за жінку красуню—росіянку із старовірів, що звалася Фійоною. Богу на неї молився, а вона, поки чоловіка вдома не було, розважалася з великими начальниками.

Григорій чекав ще якихось подій, але нічого не сталося. Врешті, й те забулося. «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний—закосичений цвітом».

Історична довідка

Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сірко був у доброму настрої: вода змиє сліди людей на солонцях, і можна буде пантувати далі. А на річці вони тим часом зроблять гребельку і поставлять «морду», або, як кажуть на Україні, вершу.

Дід передбачив цей дощ за кілька днів за особливими прикметами — і не помилився. Тепер усі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі. Водоспад «Дівчина» вже не плакав, а ридав, морем розливався.

Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля». Історія заселення переселенцями з України Уссурійського краю варта була цілої книги. Дід говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного міста Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та звідтіля утікали.

Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у навколосвітню морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля Цейлону вітри пекли—сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльози лили. «Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли».

Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та ще й як зажили!

Співуни

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. У Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню про миленького, про двох соколів сміливо, щиро, як і все робила так. Грицько вторив лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаючись до їх співу, і собі підтягувати починав.

А закінчували співці неодмінно місцевою піснею про мисливця, який ходив—бродив по лісах та й побачив, як на траві спала красуня дивна. І як він з нею повівся по-лицарському. Співали цю пісню молоді люди трохи жартівливо. Наталка, як завжди, посміялася з того нещасливого молодця.

Заколот і капітуляція

«Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала,— кохання до химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам із собою. Кохав, але… здається, безнадійно». Розум юнака боровся із серцем. Григорій тікав до водоспаду і просиджував там годинами. Не знав, як бути. Іти звичайним шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — він не міг і не смів. Це не така дівчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його почуття. Окрім того, з його непевним становищем він не мав права наражати на небезпеку ще й іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але піти звідси не мав сили. Бо він був щасливий біля цієї дівчини. Отак його розум змушений був капітулювати перед коханням.

Мавка

Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій намагався в нім забутися. Він годинами, притаївшись межи колодами чи камінням, дивився, як клопочеться горностай, йшов назирці за козулею з малим козенятком і милувався ними. Ато натрапив на слід полоза. Вирішив пошукати його, розсунув кущі і… побачив Наталку. Вона стояла на тім боці річки й викручувала мокру косу. Як лісова мавка, вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі.

Юнак круто повернув і швиденько, мов злодій, пішов від річки, лаючи себе,— а що як дівчина його помітила і розсердилася?

Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обідом боявся глянути на Наталку, а коли випадково зустрівся поглядом, то побачив чисті, задумливі й наче здивовані очі. Навіть батько помітив, що з Григорієм щось негаразд, спитав, чи він не захворів.

Увечері Григорій розповідав про свій рідний край, про птахів та звірів. Коли став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований, вийшов із хати.

Потім Грицько десь побіг, а Григорій залишився наодинці з дівчиною. Зніяковів, серце застукало. Нарешті наважився запитати, чого Наталка така сувора з ним, ніби сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як холодною водою облила. Тоді сказала, що нічого вона не сердиться, відсмикнула руку й пішла собі геть.

В гирлі Мухені

Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день. Сірко з Наталкою поїхали відвозити панти, а хлопці зробили пліт, поставили на нього бочки із засоленим м’ясом ізюбрів і попливли вниз річкою. Через три дні дісталися до гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там стояв заготівельний пункт «Дальзаготхутро», і завідував ним давній Сірків приятель Мокієнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно, з почуттям власної гідності, охоче взявся виконати доручення — відправити м’ясо пароплавом у Хабаровськ. Мисливці й заночували в завідувача заготпункту, добре наговорившись з Мокієнчихою, привітною та веселою жінкою.

Вранці хлопці вирушили додому.

Розділ восьмий

Осінь у тайзі

Коли достигає виноград

Непомітно минало літо. Наставала золота осінь, коли достигає винограду тайзі.

Після пантування хлопці побули вдома лише п’ять днів. Але йутідні косили траву на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів’я річки Іман.

Старий з Наталкою качали мед. Дівчина стала сумною, а інколи на неї таке находило, що вона «дуріла», пустувала із собакою, як мале дівча, кричала в горах, викликаючи мавок. Ато зникала на півдня і поверталася потім тиха, слухняна і лагідна, ластилася до матері. Мати запропонувала їй поїхати до тітки, розважитися, але вона рішуче відмовилась. І спитала, чого це її всі вважають сердитою та негарною.

Весела робінзонада

А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхоте—Аліня. Через чотири дні прибули на місце, оселилися в бараці на давній Сірковій заїмці. За сто кілометрів не було жодного житла. Безлюддя.

Побратими пеклися на сонці, годували комарів та гнус, ловили рибу та стріляли качок, косили сіно за батьковим наказом. Потім робили пастки— самолови для дрібного цінного хутряного звіра, якого рушницею в лісі не добудеш.

Робота була неважка, хлопці почували себе, як на відпочинку. Об’їдалися виноградом. Швидко минув місяць, і надійшла справжня осінь із ранковими приморозками.

Бог кохання

А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Рев котився далеко — «десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень…»

Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати, викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподіванка — Григорія вкусила гадюка, коли він босий згрібав сіно. Хлопець став рятуватися усіма відомими способами — і перев’язував ногу вище укусу, і припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало. Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман, але його друг забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам подужав отруту.

Коли вирує кров

Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала… Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно, їхала без перепочинку. А сама була… спокійна, навіть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала свої справжні почуття.

Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями.

«Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори».

Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься ізюбр, і засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став наближатися, щораз відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацію. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку — другий (він, очевидно, мовчки біг на виклик суперника).

«Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б’ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном… Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов… Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде».

Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч.

Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його зав’язлим у болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем дивився на нього і думав, що він так само загнаний і зацькований, як ця тварина.

Розділ дев’ятий

Зима

Перед великим полюванням

Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для мисливців розпочалася гаряча пора «білків’я» — полювання на вивірок та іншого хутряного звіра.

Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і задавив її «без ніякого попереднього слідства».

Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний випадок.

Ціною дружби. «Злодюжка»

Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.

Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.

Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.

Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір «пасе» вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?

Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути. І… задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: «Хто ж так ходить?!»

Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур’яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.

«Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов’язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними…»

Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся поворухнутися, боявся розбудити її.

Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і Григорієві хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько—тихесенько поцілував.

Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко відхилилася від нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій вінчестер забула.

Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же він нахабно й брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!

Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!

Різдво в пралісах

Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.

Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки, здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися спочити трохи і посушитися, бо потрапили в наледь і помочили унти.

У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов’язок на лісорозробках. Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як охоронці кричать і лають жінок, що пиляють дрова. Раптом жіночий голос заспівав журливої української пісні про пропащу долю. Пісню обірвав брутальний оклик вартового.

У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання пісні.

Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.

Вдома на них чекала гаряча лазня «по—чорному». Нащо вже Григорій був дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко із Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один одного березовими віниками, потім обливалися крижаною водою. Терли шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі

Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.

Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.

Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.

Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли… В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них.

Свята почалися весело. Але раптом на Григорія напосілася така чорна туга та безнадія, що він не знав, де себе подіти. Йому схотілося вийти відчайдушно назустріч своєму темному, невідомому майбутньому й позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.

Розділ десятий

Рейд на Хабаровськ

Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю.

Хлопці були вдягнені, як «два пишних королевичі»: у гаптованих лапчатих унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій мисливській «уніформі», в оленячих дохах до п’ят; на головах — козулячі папахи. «Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були наче вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами».

Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи. Дорогою знічев’я настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго батькового знайомого мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою здобич. Там вони відпочили, залишили коней і зброю та зайві речі і помандрували далі поїздом.

Експрес, «которий возіт дрова і лєс»

Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв на себе Григорій.

Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.

Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край «експрес». Половина вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони служили пасажирськими і були набиті «пасажиром до одказу». То ж Григорієві з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах. На цей поїзд ніхто не брав квитків. їхав хто хотів і куди хотів. Але ж і «експрес ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику».

Жоден контролер не міг перевірити в такій тісняві квитків, тому ніхто про це й не турбувався.

Вагон говорив усіма діалектами рідної Григорієві української мови, бо основний контингент його пасажирів — ота зірвана з місця й кидана по всіх світах Україна.

Заробітчани! Вербовані, контрактовані, «планові». З дітками, з жінками. Розповідають про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і проклинають її. Тижнями, місяцями отак мандрують у бруді, в холоді й голоді. Не заробивши нічого, в розпуці повертаються назад, а їх місце у вагонах займають нові шукачі щастя, примусові та «добровільні» ентузіасти.

Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розповідав, як їх добре умовляли і м’яко стелили, поки не підписали контракт. А потім тиждень довелося валятися посеред Владивостока під снігом та дощем.

У другім кутку вагона залунала смутна дівоча пісня. Розповідали, що селян тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли коні в колгоспі — людину розстріляли, кажуть, «шкідник». А як вимерла ціла округа, то «шкідників» ніхто й не шукав.

«Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він почав був забувати,— ціла ота трагедія народу,— навалилась на нього всім тягарем… уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»

На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками — і всі завмерли — НКВД! Світили в обличчя і ступали по людях, як по дровах. Григорій чекав спокійно, готуючись до найгіршого. Майнула думка: який же він дурень — виліз у світ без документів!

Посвітили на них, пильно подивилися на їхній поцяцькований одяг і полізли далі. Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних представників влади з місць, а то й із центру. Адже такий одяг не кожному по кишені.

Григорій засміявся про себе: «Пронесло!»

На станції «Красная Рєчка» «експрес» зупинився. А по обидва боки стали етапи — ешелони з репресованими. В’язні з обох ешелонів через «експрес» перегукувалися між собою, віталися до земляків, сміялися, бо що їм ще лишилося, як не сміятися?!

«Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етап в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця—краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократич-ніший «експрес», ні — «ковчег горя, проклять і сліз материнських».

Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи свою понуру думу.

Хабаровськ

Смішні й печальні походеньки

Туман стояв від морозу. 50—градусний мороз біг по пішоходах, змушував їх хукати, тупотіти й пританцьовувати.
Хабаровськ — столиця всього Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.

Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По тротуарах бігли, поховавши носи, службовці, робітники, військові — люди різних національностей.

Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, привертаючи увагу хабаровців. У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного папка і спеціально приладнаний бляшаний посудна обід.

Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від Амуру починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена модерними будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру, стояли величезні брезентові намети, і в них у такий мороз жили люди.

Хлопці розглядали розкішні вітрини «Гастроному», спортивного магазину. А в крамниці «Госспірту» був викладений із пляшок портрет Леніна в одному вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся: «І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину, буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!»
Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли головами дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько зупинилося навпроти юнаків і спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жіночого взуття, запросив дівчину приїхати в гості.

Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову Грицька, теж перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм потрібно.

У «Дальзаготхутрі» хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали багато грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти старшого охотінспектора, доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю.

Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли вони бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких делікатних справах, як дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.

Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар