Ви тут: Головна > Островський Олександр > Тема гріха, відплати й покаяння в п’єсі Островського «Гроза»

Тема гріха, відплати й покаяння в п’єсі Островського «Гроза»

Тема гріха, відплати й покаяння найвищою мірою традиційна для російської класичної літератури. Досить згадати такі добутки, як «Зачарований мандрівник» Н. С. Лєскова, «Кому на Русі жити добре» Н. А. Некрасова, «Злочин і покарання» Ф. М. Достоєвського й багато хто інші. Зрозуміло, виникнення цієї теми в Російській літературі не випадково — це відбиття християнського світогляду, принципів релігійної моралі, властивим самим різним шарам народонаселення Росії XIX століття. Цю же тему розвиває у своїй соціально — психологічній драмі «Гроза» і А. Н. Островський, один з видатних майстрів росіянці драматургії

Драма «Гроза», написана в 1859 р. на основі реальних життєвих вражень, малює яскраву картину життя провінційного приволзького міста, міщансько — купецького середовища. Головна героїня, Катерина, — дружина купця Тихона Кабанова. Вона являє собою неабияку особистість — щиру, що не вміє лицемірити, волелюбну й природну. Такій героїні важко ужиться в родині, де все підкоряються владної, деспотичної матері, де безвладний і безхарактерний чоловік не може їй служити опорою й захистом. Але Катерина також і глибоко релігійна. Уже в цьому полягає протиріччя між волелюбної, відкритої натури героїні й проповіддю християнської смиренності й терпіння. Із цим же зв’язаний і мотив грози, безпричинного страху Катерины перед цим явищем природи: вона боїться не смерті, а того, що вмре без покаяння, не встигши як повинне виконати всі необхідні релігійні обряди. Страшно те, «що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма помислами лукавими», — зізнається Катерина Варварі. Свою любов, що зароджується, до Бориса вона вважає «страшним гріхом», намагаючись переломити й обдурити саму себе, що вона буде любити тільки чоловіка, змушуючи взяти з її «страшну клятву», щоб вона й думати ні про кого не смела. Сцена від’їзду Тихона є вирішальною для подальшого розвитку дії. Катерину грубо принизила свекруха, не зрозумів і відіпхнув Тихін, увела в спокусу Варвара, віддаючи ключ від хвіртки. Автор, як майстер психологічного аналізу, розкриває щиросердечний стан героїні: чому вона, добре усвідомлюючи гріховність, запретность своєї любові, не в силах їй пручатися. Вона ясно розуміє, що «загубила» свою душу, і для неї це найстрашніша трагедія. У цьому Катерина протиставляється всім іншим персонажам — Варварі, Кудряшу, самому Борисові, для яких головне — таємниця, щоб усе було «шите так крито», щоб «ніхто й не довідався» про цю любов. Катерину не цікавить думка навколишніх, суспільна репутація — все це дрібно й мізерно в порівнянні із трагедією загубленою смертним гріхом душі. «Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?» — говорить вона Борисові. Тому «Гроза» — це не стільки трагедія любові, як трагедія совісті, катастрофи внутрішнього миру героїні, змушеної жити за правилами лицемірної суспільної моралі. Мораль суспільства й мораль істинно релігійна — це різні речі, як показує нам автор. І як людина істинно віруючий, Катерина не змогла прикинутися перед чоловіком, що нічого не відбулося: вона в стані, близькому до істерики, настільки, що навіть Кабаниха відчула негарне. У сцені публічного каяття Катерины Островський знову проявляє себе тонким психологом: він знову зв’язує щиросердечний стан героїні з мотивом грози, і ми бачимо, як кожна, здавалося б, дріб’язок впливає на подальший результат подій. Випадкові репліки перехожих, погрози божевільної барині, фреска на стіні каплиці — все це по краплі переповняє чашу терпіння героїні, і вона падає на коліна, визнаючись у зробленому гріху. Знову ж проявляється контраст істинно віруючої душі й лицемірного поводження обивателів. Тихонові важливіше всього сховати все від маменьки, а Марфі Ігнатіївні — довести свою правоту. Тепер Катерина стає ізгоєм суспільства: усе сміються їй в очі, докоряють «на кожному слові». Ні місця ні прощенню, ні милосердю. У відповідь на слова Кулигина про те, що ворогам треба прощати, Тихін відповідає: « Мабуть — Ка, поговори з маменькой, що вона тобі на це скаже». Так само слабшав і Борис Григорьич, не здатний захистити Катерину. Бідна жінка мріє про останнє побачення, уважаючи у всім винуватої тільки себе. Вона мріє про смерть як про рятування від борошн, їй тепер уже однаково: «вуж душу свою я адже погубила». І попрощавшись із Борисом, вона ще ясніше усвідомлює, що їй більше нема чого жити: їй противний будинок, його стіни, люди. Уже загубленій душі байдужний гріх самогубства, їй набагато важливіше те, що «жити не можна». Самогубство Катерины в критику розцінювався по — різному: і як протест особистості проти підвалин «темного царства» (Н. А. Добролюбов), і як просто дурість (Д. И. Писарєв). Але можна, імовірно, говорити й про трагедію особистості істинно релігійної у світі загальноприйнятої лицемірної моралі, де гріх просто прикритий зовнішніми пристойностями й неправдою, а прощенню й милосердю немає місця. Катерина дорого заплатила за свою незвичайність, винятковість, прагнення до любові й щастя. Чи прийде відплата цьому суспільству за погублену душу?

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар