Ви тут: Головна > На вільну тему > Обожнення природи — основа язичництва

Обожнення природи — основа язичництва

До прийняття християнства в Київській Русі панувало язичницька віра. Стародавні слов’яни обожнювали природні явища, небесні світили. Вони створили ціле об’єднання богів, перед якими низько схиляли голову. Наймогутнішими були бог неба Сварог, сонця — Дажбог, вітру — Стрибог, родючості й скотарства — Велес (Волос), бог грому й війни — Перун.

Дохристиянських часів сягають також вірування, пов’язані з «нечистою силою» та іншими надприродними явищами, які були здатні своїми діями завдати школи (відьми, вовкулаки, упирі). Деяких з них називали фантастичними істотами, зокрема ортів, які за світоглядом людей тієї епохи становили цілу ієрархію. З ними пов’язані домовики як іпостась домашнього духу.

Значне місце у слов’янській, зокрема українській міфології посідали лісові та водяні істоти у вигляді привабливих жінок, а саме: русалки, мавки і т. ін. За переказами, вони допомагали людям, охороняли їх, але нерідко приносили й нещастя. Щоб позбавитися від них, селяни часто використовували різні магічні оберегові дії. Так, наприклад, гуцули підтримували так звану «живу варту» — впродовж життя носили із собою обереговий часник.

Тривалий час зберігалося вірування у зв’язок земного і потойбічного; у чарівників — осіб, наділених надзвичайними якостями, здатних боротися з нечистою силою»

У християнську віру перейшло багато язичницьких уже, наприклад, уява, що душі предків беруть участь у святій трапезі на Різдво. Широко побутують елементи давнього культу й сьогодні, зокрема звичай першої ночі: бажано, щоб на Новий рік першим гостем була людина добра й щаслива. Багато давніх обрядів дохристиянського періоду збереглися в сімейних святах, особливо весільних. Слід, щоправда, визначити, що вони втратили свій первинний зміст і зберігають лише естетичне значення, набувають розважального характеру.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар