Ви тут: Головна > Бунін Іван > Філософія життя і смерті в оповіданнях І. Буніна «Легке дихання» та «Пан із Сан-Франциско»

Філософія життя і смерті в оповіданнях І. Буніна «Легке дихання» та «Пан із Сан-Франциско»

У творчості І. О. Буніна життя розкривається у всьому своєму різноманітті, у сплетенні темних і світлих сторін. Два начала борються у його творах: морок і світло, життя і смерть. Передчуттям загибелі і потрясінь, відчуттям трагедій і катастроф у житті суспільства й у житті кожної людини віє від бунінських оповідань. «Легке дихання». Що означають ці слова, винесені в заголовок оповідання? Що це? Манера поведінки, риса характеру, відчуття життя? Або ще щось?

Уже з перших рядків оповідання виникає двоїсте відчуття: «сумний пустельний цвинтар», «сірий квітневий день», «холодний вітер» — і «на хресті… фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима». Смерть і життя. Вони і були символом долі Олі Мещерської.

Дивна композиція — від факту смерті до дитинства й отроцтва героїні, до її недавнього минулого, до її джерел.

Ольга була юною, наївною, чарівною, легкою. Вона кружляла по життю: на балах, на ковзанці, у гімназії. Вона робила несподівані вчинки: напівдитяча поведінка гімназистки і зізнання в тому, що вона жінка; весела бесіда в строгому кабінеті класної дами і запис у щоденнику після зв’язку з 56-річним другом батька Мілютіним: «Я не розумію, як це могло статися. Я збожеволіла…» Ще сьогодні Оля натхненно розмовляла з подругами про зачарування жінки, а вже «через місяць козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд… застрелив її на платформі». Смерть Олі була так само несподіваною, легкою, як і її життя.

Чому? Чому це сталося? Автор не говорить про причини, він скеровує нас до таємних пружин Олиного життя. Так, вона володіла тим легким і природним подихом, якого не вистачало ані подругам-гімназисткам, ані Мілютіну, ані класній дамі. Але чисті і легкі пориви у світі реальному, як не сумно, приречені.

В іншому оповіданні — «Пан із Сан-Франциско» — вже в епіграфі відбита трагедія не однієї людини, а сучасного світу: «Горе тобі, Вавилон, місто міцне».

Бунін міркує про життя і смерть, про сенс життя, про щирі цінності життя, про його миттєвість і неминучість смерті. «Життя — це дорога до смерті», — писав І. О. Бунін.

Усе життя, п’ятдесят вісім років, пан із Сан-Франциско присвятив особистому збагаченню і нагромадженню капіталу і «не жив зовсім, а існував». І одного разу, вирішивши, що заслужив право на відпочинок і задоволення, вирушив з дружиною і дочкою в подорож. Багатий американець міг дозволити собі все: і розкішні каюти, і кімнати готелів, і вишукані страви, і першокласне обслуговування. Він почував себе одним з тих «хазяїнів життя», від яких залежать «і фасон смокінгів, і оголошення воєн, і добробут готелів». Хоча «імені його ні в Неаполі, ні на Капрі ніхто не запам’ятав…» Пана із Сан-Франциско мало цікавила історія і культура тих країн, куди він приїжджав. Важливо було показати себе: «І як по сцені пішов серед них пан із Сан-Франциско до якоїсь середньовічної арки». Ставлячись до всього гордовито, він відчував свою перевагу в цьому розкішному світі. І світ відплачував йому по грошах його. Але ніколи пан із Сан-Франциско не думав про інший світ — про духовний. Ніколи не думав про щирі цінності життя. А коли вмер, зненацька, раптово, став для всіх тягарем. І відправили його назад у ящику з-під содової, у трюмі «Атлантиди», сховавши від того суспільства, у якому нещодавно він возвеличувався.

Що ж чекає на шляху «Атлантиду», у трюмі якої причаїлася смерть?

Що ж чекає на цей світ?

Доля його трагічна, як і доля пароплава, що «тяжко долав морок, океан, хуртовину…», — до такого висновку підводить читача Бунін.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар