Ви тут: Головна > Твір розповідь > День звільнення Харкова (твір-розповідь)

День звільнення Харкова (твір-розповідь)

Я йду алеєю з трьома червоними гвоздиками в руках. Повз мене проходять люди, молоді і старі, веселі і смутні, й усі вони несуть квіти. Алея довга, з боків її вишикувалися високі дерева. Мені здається, що я потрапила у великий коридор із блакитною стелею — небом. І все це якесь урочисте: і небо, і сонце, і дерева. І люди. Що сталося? Я обертаюся — позаду йдуть мої батьки, вони жваво про щось розмовляють. Тато і мама поруч, виходить, усе добре. Але якесь незвичайне почуття не залишає мене. Чому мама дозволила мені сьогодні одягти моє улюблене плаття, біле в червону квіточку? Чому тато купив ці гвоздики і віддав їх мені? Що з ними робити? І куди ми йдемо? От і кінець алеї… Переді мною пам’ятник — висока, дуже висока жінка, біля її ніг гори квітів. Навколо багато людей, грає оркестр. І щось стукає ритмічно і голосно. Мені стає страшно, я кидаюся до батька. Він підхоплює мене на руки і заспокоює: «Не бійся, донечко! Сьогодні свято, тому тут так багато людей. Багато років тому в цей день наша армія вигнала фашистів з Харкова. І в місті ніколи більше не було війни!» Війна… Здається, там убивали людей, там поранили мого дідуся… І дідусь зі своїми друзями прогнав фашистів з нашого міста… У дідуся часто болить нога… Напевно, тоді усьому Харкову було погано… «Тату, а місто було хворе, коли ним фашисти ходили?» — запитую я. «Так, — відповідає тато, — Харкову було дуже боляче. Фашисти багато будинків зруйнували, багато людей убили. А ті, хто вижив, потім довго «лікували» наше місто. І дідусь твій «лікував». Він відновлював зруйновані будинки. І той університет, де ми з мамою навчалися, теж заново будував». Тук-тук, тук-тук… «А що це стукає?» — цікавлюся я. «Серце цієї жінки», — каже батько. «Але ж вона нежива», — заперечую я. «Нежива. її звуть Батьківщина-Матір. А серце в неї живе, це — сьогодення. Вона завжди пам’ятає про тих її дочок і синів, що загинули. Вони врятували і її, і нас з тобою. Вона сумує, живе в скорботі». Я не знала, що таке «скорбота». Але я зсковзую з батькових рук і біжу до цієї сумної і, як мені здається, доброї жінки. Я залишаю гвоздики біля її ніг і повертаюся до батьків. Тук-тук, тук-тук, тук-тук…

Це був перший День звільнення Харкова, що я запам’ятала. Мені було тоді чотири роки. Потім ще багато разів двадцять третього серпня відзначали це свято. Але той день, проведений на меморіалі, я бачу чітко і ясно, немов ще вчора побувала там.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар