Ви тут: Головна > На вільну тему > Чи існує справжнє кохання?

Чи існує справжнє кохання?

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

В. Симоненко

Найчарівніший прояв любові — кохання. Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху?

На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини. Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в’язницею, божевіллям. Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання — як вода, — плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — без великого щастя, але й без великого горя.

Більш примітивні люди взагалі не здатні на це піднесене почуття. Для них кохання — лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу.

Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті — річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки — щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються.

Тема кохання завжди була провідною в літературі, у тому числі в українській. Так, наприклад, у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» перед Лукашем постає проблема вибору між справжнім коханням і його неповноцінним замінником, поезією та прозою буття, а саме, між вправною господинею, моторною дівчиною, доброю робітницею Килиною та загадковою, казковою мавкою. Лукашеві складно прийняти рішення, бо він покохав уперше, це почуття йому не знайоме, і він не в змозі його усвідомити: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Проте згодом, під тиском матері, Лукаш схиляється до шлюбу з Килиною, зраджуючи своєму серцю, за що його й буде покарано. У третій дії драми-феєрії Лукаш свариться з дружиною,бо усвідомлює все те, чого не розумів раніше: «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш… Тепер я мудрий став». Мавка ж постає перед нами зразком ідеального справжнього кохання. Для неї не має значення ані її походження, ані сварлива мати Лукаша, ані весільні церемонії. Головне для неї — її невмируще кохання: «Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» Вона йде з коханням до кінця, і навіть після фізичної смерті її почуття живуть.

У поемі Т. Г. Шевченка «Катерина» розглядається дещо інша проблема: нещасне кохання, що призводить до самогубства. У даному випадку ми бачимо з боку дівчини щирі почуття, а парубок ставиться до неї легковажно — він лише розважається: «Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине». Зрозуміло, що це неминуче призведе до трагедії: Іван йде в похід і не повертається до Катерини («…вернулися москалики Іншими шляхами»), а при зустрічі з нею удає, що не впізнає її і навіть відрікається від свого сина. Катерині, яка втратила останню надію, серце якої розбите, нічого не залишається, як покинути дитину на дорозі, а самій — втопитися. Винуватцями цього Шевченко вважає не лише зрадника-москаля, а й людей, що так жорстоко поставились до самотньої та нещасної жінки («Кого бог кара на світі, того й вони карають»). Навіть батьки Катерини під тиском громадської думки змушені відректися від власної доньки.

В п’єсах М. Старицького («Украдене щастя», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») любовні стосунки поставлені в залежність від соціальних обставин, справжнє кохання стає заручником соціальної нерівності.

Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено у віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні

Сумні,

Немов криниці дно студене?

(«Чого являєшся мені у сні?»)

О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу життя, п’янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання — романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», —• пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:

Вона прийшла, непрохана й неждана

І так чарівно кликала й манила…

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

У вірші «Ну скажи — хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе.,.

Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.

    Корисний матеріал? Додай в закладки:

Залишити коментар